«Ми не граємо в коротку. Нас цікавить перспектива на десятиліття»

Дарія Ісакова

Група компаній «Галс Агро» — один із прикладів того, як навіть у часи великої війни український аграрний бізнес не просто тримається на плаву, а зберігає амбітність, запускає нові напрями та розвиває ті, що вимагають терпіння, капіталу й довгого горизонту. У фокусі — переробка, багаторічні культури, тваринництво та потужний енергетичний кластер. Серед цілей — не просто залишитися в ринку, а стати частиною нової економіки.

Про те, що дає бізнесу стійкість, чому українські підприємці виграють у європейських, і як збудувати систему, яка працює «на вічність», ми поговорили з Сергієм Кравчуком, генеральним директором і співвласником групи компаній «Галс Агро».

Як війна вплинула на вашу компанію? Що змінилося кардинальним чином?

Ну, ми всі отримали добрячого копняка, який став поштовхом до активного розвитку. Подивіться: навіть попри війну аграрний ринок України показує дуже хорошу динаміку. Зараз будується дуже багато нових переробних підприємств.

До війни такого не було. Війна стала дуже потужним стимулом для розвитку. Люди зібралися і почали будувати.

Нам, скажімо прямо, пощастило, бо ми не втратили землю. Так, у перші роки трохи просіли зернові та цукор, коли не було цін і ситуація була нестабільна. Але наші основні стратегічні напрямки, які ми окреслили ще до війни, залишились. Ми дотримуємось плану.

Яким чином війна змінила ваш підхід до стратегій і проєктів?

Ми намагаємось, щоб усі напрями в компанії (а вона в нас багатопрофільна) були більш-менш однаковими за масштабом, за обсягами. В цьому і є диверсифікація. Ми не хочемо зв’язуватись із дрібними проєктами. Якщо беремось, то це має бути щонайменше 20% від валового доходу компанії.

У нас і до війни був у планах розвиток у двох основних напрямах: біоенергетиці і багаторічних культурах. Обидва напрями залишаються ключовими.

Цукровий напрямок, наприклад, передбачає обов’язково рослинництво. Рослинництво — теж певна частка доходу компанії. Але ми ніколи не були фанатами просто продавати зерно за кордон. Я завжди був прихильником розвитку переробки.

Як це реалізується на практиці?

Наприклад, ми — один із провідних виробників індичатини в Україні. Туди іде зерно.

В іншому регіоні маємо свинокомплекс середнього масштабу. Тобто рослинництво дає базу, а далі — переробка, вирощування тварин, птахів, виробництво цукру. Це основа.

А вже потім до цієї основи почала наслаюватись біоенергетика. Бо в будь-якому середньому чи великому агробізнесі енергетика просто «проситься». Вона органічно виникає,  бо завжди є відходи, завжди є органіка.

І ще одне – це багаторічні культури. Це вже зовсім інший горизонт. Якщо б ми зайнялись багаторічними культурами не у 2018 році, а у 2008, наприклад, то зараз ми були б зовсім на інших позиціях. Багато хто боїться, адже горизонт у цьому бізнесі сягає 20–30 років. Але рано чи пізно треба починати.

Які саме багаторічні культури ви вирощуєте?

В першу чергу це яблука. Дуже хороший проєкт, орієнтований виключно на експорт. В Україні ми їх навіть не продаємо.

І фундук. По фундуку ми одні з найбільших. А зараз, мабуть, уже й найбільший сад в Україні. І найтехнологічніший.

Це довгий проєкт. Перший хороший урожай вдається зібрати на шостий – сьомий рік.  6–7-й рік. Ми рахуємо рентабельність від моменту, коли він уже починає повноцінно плодоносити. Це дуже хороша історія. Але до цього ще треба дожити.

Наскільки прибутковий такий проєкт?

На фундуку можна спокійно заробляти мінімум 5 тисяч євро з гектара. У нас в бізнес-плані закладено 7 тисяч євро з гектара чистого прибутку.

Залежить, звичайно, від технологій, які використовуєш. Але в будь-якому випадку старт – це десь 4-5-й рік. Якщо економити на всьому, то 7-9-й.

Перший урожай ми отримали вже торік. І з кожним роком урожай буде подвоюватися.

Це дуже важка і фінансово затратна історія. Неможливо посадити одразу все. Тому ми з 2018 року щороку досаджували.

Зараз у нас уже 500 гектарів саду.

Чи садили ви щось під час війни?

Так. Те, що ми посадили під час війни, ще не увійшло в плодоношення. Але це вже те, що «окупається “вічністю”». Це той проєкт, з якого потім озираєшся назад і кажеш собі: «Молодець, що тоді не злякався. Не пішов за миттєвим прибутком».

Тут ми вбачаємо багаторічну перспективу. Один із аспектів – клімат, який із року в рік катастрофічно змінюється. Але це не заважає багаторічним культурам. Навпаки, з крапельним зрошенням ти практично не залежиш від погоди.

Чи плануєте нові напрями — поза вже озвученими?

Є нові перспективні проєкти, які вже дуже добре заробляють. Але вони поки ще невеликі. Рано про них говорити публічно.

Ви маєте досвід запуску проектів і за межами України. Що він вам показав?

Так, ми почали кілька аграрних проектів в одній із європейських країн. І чесно скажу: ми зрозуміли, що в Європі для нас – просто рай. Підприємці із України, які починають працювати в Європі, на взводі, заряджені, чого не можна сказати про європейців.

Вони настільки відвикли будувати нові класні проєкти, настільки розбалувані інвестиціями, дотаціями Євросоюзу, що перестали взагалі працювати. Вони звикли чекати грошей, а не вкладати свої. Вони не звикли захищати свій капітал, не звикли до диверсифікації. У них немає бажання чогось досягти.

А ми приїхали й почали робити речі, які там ніхто ніколи не робив. Дуже круті речі. І тому я впевнений, що всі кейси з виходом українських компаній в Європу будуть суперуспішними. Бо в Європі все просто зупинилося. І, на мій погляд, Європі зараз потрібна така сама встряска, як у нас в Україні.

Ви вже кілька разів згадали про «тонус» українського бізнесу. Що саме ви маєте на увазі?

У нас усі в тонусі. Ми заряджені. Подивіться, скільки зараз в Україні будується. Це стосується і нових проєктів, і тих, які були закладені до війни – у більшості випадків вони продовжуються. Будуються заводи, – крохмальні, картопляні, з виробництва пасти і т.д.

Що для вас стало основою стійкості компанії?

Якщо у тебе правильно прорахований проєкт і зрозуміла стратегія роботи, то твоя стійкість – це твоя команда. Зараз, під час війни, зрозуміло, що не все ідеально. Але ті фактори, які заважають, вони були і до війни. І зараз є. Все це не проблеми, а поточні задачі. Якщо є ціль, шлях може змінитись з урахуванням обставин, але ціль лишається. В цілому, на роботу бізнесу в Україні впливають не стільки військові фактори, скільки фактори держави, управління. Там більше проблем. Але ми ж давно працюємо. Ті, хто довго в українському бізнесі, звикли враховувати різні фактори. Просто треба робити.

З початком війни вам вдалося зберегти команду?

У нас працюють тисячі людей. Ключові люди всі залишились. Ми допомагали у всьому. В тому числі – перемістити сім’ї співробітників, які цього хотіли. Люди працюють у команді, знають, що завжди отримають підтримку.

Чи змінилася ваша управлінська модель в умовах війни? Можливо, власник став більш залученим?

Що б не сталося, ставати до штурвалу, посунувши менеджмент, категорично заборонено. Якщо менеджер веде проєкт і відповідає за нього, то найгірше, що може зробити власник – влізти туди. Бо якщо хтось взяв на себе відповідальність, він має отримати простір. Підтримуй, але не заважай.

Біоенергетика, зокрема біометанові заводи, які ви активно будуєте – це стратегія чи відповідь на енергетичну кризу?

Ми ніколи не розглядали біометан як окремий бізнес. Йдеться про біоенергетику як стратегічний напрям. І, якщо чесно, це один із тих рідкісних випадків, коли перед відкривається справжній блакитний океан.

Ті, хто вже увійшов у ці проєкти або щойно заходить, мають серйозну перспективу. Ми почали думати про це ще у 2000 році, а фактичне будівництво стартувало приблизно у 2016-му. Сьогодні в нас працюють шість біогазових заводів. Кожен на різній сировині й за різними технологіями.

Шлях був довгим, складним і багатофакторним. Це не один-два об’єкти, а повноцінний виробничий кластер. І вже зараз видно, як багато аграрних компаній під час війни також починають включати біоенергетику до своїх портфелів. Ринок дозрів.

Ви бачите, що галузь активно оживає?

Авжеж. Заводи будуються, старі об’єкти перезапускають, відбуваються викупи. Ринок рухається. І це той сегмент, у якому справді не страшно масштабуватися.

Коли почалася енергетична криза, особливо під час блекаутів, саме генерація стала нашою страховкою. Регіони, де встановлені наші об’єкти, працювали без перебоїв. Відключень не було не лише в нас – електрику не вимикали і в навколишніх мережах, бо ми забезпечували стабільність.

Яких потужностей ви досягли на сьогодні?

Загалом ми генеруємо понад 15 мегават електроенергії в різних регіонах. Частину цієї енергії вже спрямовуємо на виробництво біометану. А далі — питання стратегії: орієнтуватися на ринок електроенергії чи на біометан.

Потенціал для зростання — величезний. Якщо щось і може гальмувати розвиток, то це не технології й не попит, а радше внутрішні фактори: організація самого процесу, державна політика щодо біометану, умови виходу на зовнішні ринки.

Наскільки важливий фактор ЄС у цьому контексті?

Європейський Союз — головний споживач. І тут ситуація зовсім інша, ніж, скажімо, з експортом зерна, де постійно виникають бар’єри. Ринок біометану відкритий, до України ставляться позитивно. Але важливо це розуміти й вчасно скористатися можливістю.

Цифри говорять самі за себе. ЄС до 2030 року планує вийти на виробництво 35 мільярдів кубометрів біометану. Для порівняння: до повномасштабного вторгнення Україна споживала 20 мільярдів кубометрів природного газу.

Станом на сьогодні в Європі вже виробляють шість мільярдів. А ще залишається 29 мільярдів — величезне вікно можливостей. Хто встигне зайняти свою нішу — буде серед лідерів. Це справді можна назвати блакитним океаном.

Якщо Європа вже формує свої плани щодо виробництва біометану, то чи не ризикує Україна запізнитися?

Так, саме в цьому і є ризик. У Євросоюзу вже чітко прописано, де й коли буде вироблено їхній власний біометан. І якщо Україна прямо зараз не заявить про свої обсяги, не скаже: «Ми вам гарантуємо таку-то кількість, і ми її поставимо», то цей потяг просто піде, як свого часу ми запізнилися з біоетанолом. Європа побудувала свої потужності, наситила ринок власним продуктом — і український біоетанол їм уже особливо не цікавий. І якщо держава не спрацює зараз, біометановий потяг піде так само. Але ми все ж таки сподіваємося, що бодай крапля здорового глузду в державному регулюванні ще залишилась. Бо галузь може злетіти. Потенціал у неї — величезний.

Наскільки масштабну роль у цьому може відіграти ваша компанія?

Звісно, я не кажу про нас як про гравця, який здатен виробляти мільярд кубометрів. Як компанія ми цього не зробимо. Але навіть якщо ми збільшимо власне виробництво у п’ять разів — усе, що виготовимо, обов’язково продамо. Бо попит є. Проте в загальному обсязі це лише крапля.

А от у масштабах країни Україна зараз має шанс зайняти суттєву частку на цьому ринку. Але все залежить від того, наскільки правильно ми всередині країни все організуємо.